Новини

16.11.2018 13:03
18 листопада – День працівників сільського господарства



16.11.2018 12:58
17 листопада – Міжнародний день студентів



16.11.2018 12:49
Сесія тривала недовго



14.11.2018 16:13
До визначних дат


14.11.2018 16:10
Депутати готуються до сесії


      Архів новин

Урядові портали

 













Не забудемо трагедію Голодомору - 25.11.2013 08:54

    24 листопада у Борщеві відбувся мітинг-реквієм до річниці Голодомору в Україні. Його розпочали літературною композицією «Голодомору сльози і могили» декламатори театру слова РБК, учні театрального відділу Борщівської школи мистецтв. Про скорботні жнива 1932-33 років, трагедію українства вели мову голова районної ради Ярослав Роздольський, голова районної «Просвіти» Петро Довгошия.

    Священики Українських греко-католицької і православної церков відслужили панахиду за душі невинно убієнних. Пісню «Свіча» виконала учениця школи мистецтв Юлія Бандолько. Хвилиною мовчання присутні пом’янули жертв голодомору. Десятки лампадок запалили на спомин про тих, кого забрала голодна смерть 80 років тому.

З виступу голови районної ради Ярослава Роздольського на мітингу-реквіємі:

Всечесні отці, вельмишановна громадо!

 Календар визначних дат нашої держави сповнений і сумними, скорботними подіями. Наприкінці листопада ми поминаємо усіх, котрих скосив голод впродовж 1932-33 років, організований більшовицько-сталінським режимом. Щороку на чергові роковини Голодомору ми все більше довідуємося про масштаби цієї катастрофи, ціпеніємо перед безжальністю катів і безборонністю жертв, знаємо замовників та виконавців геноциду українців, а ще німіємо перед багатотомними списками убієнних.

  Останніх, на думку дослідників національної катастрофи, було 8-10 млн. осіб. Задля чого потрібні були жертви ? Чому масштабна трагедія стала можливою?

  Україна відіграла ключову роль при утворенні наддержави – Радянського Союзу.  У 20-их роках минулого століття українці були найчисельнішим після росіян народом.

Гіркий досвід важкої боротьби з Українською Народною Республікою змусив більшовиків погодитися на створення УРСР, а пізніше навіть оголосити політику українізації. Проте досить скоро, а саме з часу утвердження сталінського режиму, українське питання набуло  принципово іншого звучання.

  Персонально для Сталіна зламати Україну означало значно посилити особисту владу, показати, що з іншими республіками, меншими за кількістю народу, можна зробити те ж саме.

  Перші найпотужніші удари режим тиранії спрямував проти української інтелігенції /справа «Спілки визволення України»/.

  Винищивши визначні постаті на ниві духовній, спопеливши її, режим взявся за заможних селян. Вони у той час становили понад 80 відсотків усього населення України.

  Могутня національна еліта в Україні, економічно сильне і національно свідоме селянство розглядалися у Кремлі як реальна загроза існуванню СРСР, який будували на фальшивих принципах. Масова, примусова колективізація на основі  розкуркулення мала на меті ліквідувати селянство як важливий клас  українського суспільства. Сталінські поплічники до куркулів зарахували всіх селян, які опиралися, не хотіли вступати до колгоспів. Проголосивши гасло «хто був нічим, той стане всім», більшовицька верхівка не сприймала українських селян, визначальною рисою яких були : господарність, національна самобутність, вірність споконвічним звичаям, мові, моральним цінностям. Страх національного відродження в Україні, злоба, ненависть до всього українського вже на початку 30- их р. змушують режим вивезти з УРСР 285 тис. сімей, майже 1 млн. осіб. Ліквідація заможного селянства, насильна колективізація мали на меті поставити українське село під повний контроль влади. Вступаючи до колгоспу кожна родина змушена була віддати не тільки сільгоспреманент, а й найдорожче – батьківську землю. Це викликало у селян спротив. Тож більшовики вдалися до жорстокої розправи шляхом повного вилучення продовольства і заборони вільного пересування селян. Голод фактично  став біологічною зброєю московської влади для масового нищення українства.

  На думку експертів, у 1932р. з України експортували 1,72млн. т зерна, у 1933- 1,68 млн.т. Така кількість збіжжя могла врятувати людей, котрі голодували. Помирали жінки, чоловіки, літні люди, майбутнє нації -  діти. Вмирали родини, цілі села… Численними були факти людоїдства. І в той же час партійнобільшовицькі циркуляри вимагали посилити колективізацію, вилучення продовольства. Сам факт всенародної трагедії  в Україні всяко замовчувався. Більше того, радянській пропаганді про щасливе і радісне життя повірила частина світової спільноти. На щастя, не вся. Бо світ таки говорив правду про нищення українців не на полі битви, не в окопах, а приреченням на смерть голодом.

  Голодомор - не історична минувшина, яка асоціюється з конкретними причинно – часовими рамками. Це глибока демографічна і духовна рана, що нестерпним болем пронизує свідомість його очевидців, котрі вижили, шокує нині живучих. Та трагедія заставляє думати, аналізувати, застерігає. Українців позбавляли Батьківщини, мови, винищували родовід, обкрадали духовно, знищували фізично. Десятиліття радянська влада злочинно замовчувала факт голоду в 1932-33рр. Сталінський режим приховував голодомор не тільки від світової спільноти, а найбільше – від нащадків, майбутніх поколінь.

  Правда про страшну трагедію цілого народу з особливою силою зазвучала у незалежній Україні.  Відкрито спецархіви, стали доступними матеріали, опубліковані за кордоном, зроблені дослідження на науковому рівні, записані розповіді очевидців тих «страшних жнив», які скосили мільйони життів. Десятки держав визнали голодомор геноцидом українців.

  Пам'ять про тих, кого забрав жахливий голод увіковічнено у багатотомному виданні жертв українського голокосту. У Західній Україні голоду ні в 30-их, ні в 40-их роках не було. Але є ще живі свідки і в наших селах, особливо поблизу Збруча, які з глибоким болем згадують про конкретні випадки, пов’язані з голодом на Великій Україні, і як на кордоні втікачів з УРСР розстрілювали червоні прикордонники, як виловлювали бочки, якими переправляли дітей, як наші земляки кидали у річку хліб, надіючись, що допоможуть голодуючим братам. З того часу минає 80 років. Це час життя одного покоління, підвалини майбуття іншого. Розірвали україноненависники нитки поколінь, знищили таланти і надію. Не забуваймо про це.

   Перу Ніни Виноградської належать такі щемні рядки , звернуті до нас з вами:

Зроніть сльозу, бо ми не мали сліз,

Заплачте разом, а не наодинці.

Зроніть сльозу за тими, хто не зріс,

Що мали зватись гордо – українці.

Заплачте! Затужіть! Заголосіть!

Померлі люди стогнуть з тої днини

Й благають: українці, доносіть

Стражденний біль голодної країни.

Згадайте нас – бо ж ми колись жили.

Зроніть сльозу, і хай не згасне свічка!

Ми в цій землі житами поросли,

Щоб голоду не знали люди вічно.

Тож  хай свіча нашої пам'яті горить вічно.

Не будьмо байдужими до нашої історії, не забуваймо невинно убієнних, робімо усе, аби подібним трагедіям не було місця у людській історії. Вічна пам'ять загиблим.


  Розробка та дизайн - www.siriusone.net

Офіційний сайт Борщівської районної ради 2011